top of page

Interview Polina Soromakha


Беатріче Белявців

Поліна Соромаха – юна українська письменниця, яка щиро вірить, що письменники можуть змінити світ на краще, вона переїхала жити до Литви, проте не сумнівається, що колись неодмінно повернеться в Україну.


Б.Б. Спілкуючись сьогодні з українцями в Литві, ми розуміємо, що більшість із них приїхали після початку війни. Розкажіть, як Ви опинилися в Литві і де Вас застала війна?

П.С. Війна застала мене у 2021 році в реабілітаційному ранчо «Долоні Дотик» для ветеранів, що воювали на Донецькому та Луганському напрямках ще з 2014 року. Саме там у мене сталася розмова, яка істотно змінила ставлення до того, що відбувається в країні.

Не пам’ятаю, що саме стало тригером, але пам’ятаю, як лежу на підлозі, кусаю себе за руки та рву волосся від усвідомлення того, що в моєму домі вже сьомий рік іде війна.

До того слово «ветеран» у мене викликало стереотипну уяву старшої людини, а тут реабілітується хлопець 25 років — учасник російсько-української війни. На війні він був з 18 років. А мені на той час було 22! Можна сказати — мій одноліток.

Десь у той час мені запропонували їхати до Литви, по програмі обміну від European Solidarity Corps. Однак мені було страшно поїхати, був острах, що щось трапиться і країна зникне й мені не буде куди повертатися. Проте моя подруга відповіла: «У тобі є Україна, і якщо ти поїдеш, Україна в тобі буде завжди».

Перед від’їздом я пожила у батьків, відвідала своїх друзів. 20 лютого 2022 р., у Києві, поки їхала у потягу, зловила себе на думці, що це був «міні-прощавальний» тур, проте не хотіла в це вірити. Пам’ятаю, як таксист з піною в роті доводив мені, що ніхто Київ бомбити не буде. Гірко думати про ту розмову зараз.

Квитки до Каунаса зі Львова я мала на 22 лютого Напередодні путін записав спіч своєї альтернативної історії України. Тоді думка, що все от-от почнеться стала ще чіткішою. Проте я не хотіла в неї вірити.

Дорогою з Каунаса до Вільнюса куратор програми розповів, що Литва готова прийняти 1000 біженців. Я говорила, що українці готові до війни, мої друзі вже готуються, бо це не 2014 рік, коли ніхто нічого не очікував. Ми обоє погодилися, що всі готові з обох сторін.

В реальності виявилось, що до повномасштабного вторгнення ніколи не можеш бути готовим, як і до прийняття власної нікчемності на фоні всіх цих подій.

Й оттак я опинилась тут (сміється), як й 72 тисячі українців.


Б.Б. Коли Ви почали писати? Чи вже тут, чи писали ще до того? І як війна вплинула на Вашу творчість, можливо, змусила Вас писати більше чи інакше? І як, на вашу думку, війна вплинула на творчість взагалі митців, зокрема письменників?

П.С. Чесно кажучи, я пишу скільки себе пам’ятаю. Раніше я здебільше писала казки та театральні вистави. Кілька років тому я знайшла свій старий блокнот, у якому я десятирічною накидала сюжет фантазійного роману. А в Литві просто стала робити це частіше. Минулого літа мала відчуття, що Вільнюс — це місто, в якому хочеться писати листи про кохання.

Зміни у своїй творчості я б могла окреслити так: раніше було відчуття, що навколо мене сяють зорі, а я беру і перетворюю їхнє світло на слова, то зараз навпаки, це світло іде з мене. І я трансформую його у слова.

Митці — це люди, які створюють нові сенси. Думаю, письменникам це простіше, бо вони працюють зі словом. За допомогою слова можна створити таку комунікацію, діалог, який стане сенсотворним. Бо, як на мене, визначення «слова» вже саме в собі має оцю нотку «комунікації» та «сенсів».

Зараз я відчуваю кризу моралі суспільства 21-го століття. Коли говориш, що це зло, бо воно і є зло, але бачиш, як люди поводяться у певних ситуаціях, як поводяться інші країни і що з того випливає та яка на це реакція, розумієш про світову кризу моралі. У моєму житті були два головні усвідомлення: перше — що у моєму домі війна, а у 2022 році після повномасштабного вторгнення — що мій світ руйнується. Тоді я почала створювати новий ціннісний зміст. Я вважаю, що війна сама по собі запускає механізми внутрішньої переоцінки всього, з’являються нові сенси, нові моральні, етичні дискурси. У мене зараз багато різних роздумів про це і найперше про мораль.


Б.Б. Вже понад рік Ви в Литві. Як Ви тут почуваєтеся у чужому середовищі? Чи легко було знайти спільну мову, інтегруватися?

П.С. Я приїхала до Литви по волонтерській програмі, і у перший же день мого перебування тут сталося вторгнення росії до України. У перші місяці я постійно збирала валізи, аби їхати додому, бо ж треба рятувати країну, вела внутрішні діалоги і гризлася, оскільки не знала, чим я можу бути корисною там — розбирати автомат та швидко бігати не вміла… Визнання власного безсилля — це складний процес. Окрім того, мої близькі друзі на Київщині потрапили в окупацію, а інші або пішли на фронт, або активно волонтерили. Розуміння своєї віддаленості від українських реалій теж ускладнювало ситуацію. Я створювала собі проблеми та вирішувала їх — тобто сама займала себе. (Сміється). Колись я завжди казала: «Дайте мені армію п’ятирічних дітей, і я зміню світ!» Саме тому я й приїхала до волонтерської організації в Литву.

Тут, у Європейському корпусі солідарності, теж була доволі непроста міжнародна волонтерська спільнота, де спочатку не було розуміння, що відбувається в Україні через стереотипний погляд на цю війну — ніби це якийсь «братній внутрішній конфлікт», і країни можуть вирішити його поміж собою. На початку мене постійно намагалися звести з росіянами, які були тут. Я не хотіла мати жодного контакту з ними, і це обурювало кураторів, бо, на їхній погляд, «вони ж — просто люди», а я ставилася до них, як до тих, що бомблять щодня мою країну і мій дім.

Зараз я працюю в Українському центрі. Спочатку була волонтеркою на літніх таборах української суботньої школи, так я й дізналася про Центр. А потім разом зі студентами з театрального університету Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого) ми по Вільнюсу водили Маланку. Якраз на той момент Український центр шукав медійника, і мене прийняли.


Б.Б. Сьогодні багато митців з України перебувають за кордоном. На Вашу думку, чим вони можуть бути корисні для України? Що в наш час може зробити письменник в еміграції? І як змінилася Ваша творчість?

П.С. Будь яке мистецтво — це діалог. Будь-яка картина, музика чи перформенс — це про діалог, бо митець хотів щось показати, а глядач це прийняв, пропустив через себе, і так відбувся діалог. А письменнику чи поету простіше, бо у нас є слово, а слово дає можливість висловити те, що хочемо сказати. Зараз для мене головне, що можуть зробити митці — створювати нові сенси. У мене з’явилося відчуття, що той колишній моральний дискурс потерпає і те що відбувається зараз — це наслідки невивчених уроків минулого. Не лише Другої світової війни, але навіть і Першої. Дві світові війни минулого століття мали б породити нову мораль, переосмислення добра і зла, що таке наш світ і хто є людина. Але бачимо те, що бачимо — велике зло, яке зараз таке саме, як й було колись, і на нього всі закрили очі. Світ не зробив висновків.

Письменники це саме ті люди, які можуть подумати про ці висновки, створити нові сенси, оскільки вони за допомогою слова дискутують з попереднім поколінням і можуть говорити з читачем. А повертаючись до питання, що змінилося у моїй творчості, я вважаю — прийшло усвідомлення, що я є тою українкою, яка розповідає про свою країну і яка може щось змінити на краще. І коли я почала це усвідомлювати, почав змінюватися мій письменницький стиль.


Б.Б. Від початку повномасштабного вторгнення пройшло більше року, багато литовських волонтерських організацій все ще активно працюють та передають Україні допомогу. Однак, також можна відчути й втому людей та небажання моніторити новини з України. Чи Ви помітили втому від війни у своєму оточенні?

П.С. Уперше я почула фразу «я втомилася» місяць після вторгнення. Тоді в мене це викликало чимало емоцій. Зараз я думаю, що будь-який наратив можна подати з різних ракурсів. Зробити з пасивного ствердження «втомився» заклик до трансформації. Не можеш закупити шоломи, спробуй поговорити з біженцями. Не можеш більше волонтерити — донать. Купи каву військовому, перестань слухати російське чи дивитись російські серіали на YouTube, почни вчити власну мову — кожного дня, потроху, вбивай в собі homo sovieticus, вирощуй в собі патріота власної країни.

Такі країни як Україна та Литва, навіть Польща, мають вправо втомитися. Війна триває вже більше року, і я розумію, що це природньо втомитись. Проте варто змінити вектор розгляду цього ствердження — не робити акцент на зраді, а на тому, що настав час трансформацій.


Б.Б. А ви повернетесь назад в Україну?

П.С. Так звичайно! Як би я не любила Вільнюс, мій дім — Україна. Нещодавно я їздила до Києва — там все як вдома: моє велике місто, мої друзі, знайомі, моя рідна мова. Все це моє! Для мене бути українцем — це як дихати. Після усвідомлення моєї країни як власного дому питання про неповернення навіть не обговорюється. Я люблю всю Україну і кожного українця. Тому я не розумію, як можна не повернутися. Цього я навіть не можу уявити. Але необхідно зрозуміти час, коли людині варто повертатися, бо я вважаю, що зараз на благо України я набагато більше роблю тут, ніж була б там. Коли я їздила в Київ, в травні цього року, я це чітко усвідомила.


А ще я би хотіла колись пожити у великих країнах і у великих містах. Отож, не знаю, коли я повернусь — через років п’ять, десять чи двадцять, але чітко знаю, що повернусь. І знаю, що останні роки свого життя я хочу провести вдома, на своїй рідній землі.


Б.Б. Спробуємо уявити, що війна завершилася і Ви повернулися в Україну відбудовувати її та створювати нові сенси. Чи ви згадаєте цей свій литовський досвід і чи корисний він для вас?

П.С. Безсумнівно! Я вже усвідомила, що за цей короткий час тут, у Литві, я виросла як письменниця набагато більше ніж за попередні роки в Україні. І це просто — вау ефект! Окрім того у мене з’явилася купа нових знайомств та друзів. А з цього виходить такий міжнародний діалог, ведеться культурна політика, не та, що на високих політичних щаблях, а на простому людському рівні. Цей литовський період у моїй творчості ще складно оцінити, але навіть з огляду на найменше — у Литві я переосмислила свій стиль, і це вже для мене важливо. Тому безсумнівно, що цей литовський період життя дасть щось потужне!


Б.Б. Щиро дякую за розмову! Успіху на творчому шляху і перемоги нам усім!


90 views

Recent Posts

See All

Comments


bottom of page